«Схема мирного врегулювання буде такою …». Російські ЗМІ про Україну

На сторінках газети «Известия», мабуть, авторитетний для росіян «доцент Фінансового університету при уряді РФ» Геворг Мірзаян, розтлумачив, «навіщо Володимир Зеленський грубіянить Джо Байдену». Говорячи про переговорну тактику Зеленського, прокремлівський політолог називає її «агресивним жебрацтвом» і висуває дві версії, які «обидві хороші й багато що пояснюють»...

«Дві версії та три пояснення»

«Володимир Зеленський знову в жорстких словах розкритикував Захід. За його словами, Україна отримала від США лише 10% допомоги, яку виділив конгрес на 2024 рік - і це, мовляв, «не смішно». Образився він на те, що в західні ЗМІ просочилися його вимоги до Вашингтона надати ракети «Томагавк» - ті, що можуть бити на дальність майже у 2 тис. км... Ну й решта по дрібницях - зокрема, нарікання на несприйняття «плану перемоги», на нерішучість американської адміністрації щодо стримування Росії. Здавалося б, нічого дивного і дивовижного: стандартна переговорна тактика Зеленського під назвою «агресивне жебрацтво». Вона дає йому змогу зберігати певний образ незалежного політика (насамперед для внутрішнього споживання), а також, спираючись на ліві ЗМІ та правозахисників, вибивати гроші та зброю в країн, які (на відміну від 2022 року) нині мають значно менший ентузіазм щодо подібних пожертвувань. Однак річ у тім, що цього разу Зеленський застосував цю тактику не щодо аморфних європейських партнерів (на кшталт Німеччини) і навіть не проти європейських спільників, які вміють за себе постояти (на кшталт Польщі), - він вибрав своєю ціллю адміністрацію Байдена. Головного спонсора України і режисера нинішнього конфлікту, ображати якого, загалом, може бути небезпечно», - міркує доцент Мірзаян в “Известиях”.

За його першою версією, «не виключено, що Зеленський просто вирішив зіграти в Нетаньяху».

«Бачачи, як в ізраїльського прем'єр-міністра вдається домагатися виділення допомоги та підтримки в його вкрай непопулярній (і невигідній для США) війні в Газі, а також, по суті, примушувати Вашингтон до співучасті в геноциді жителів сектору Гази, очільник київського режиму спробував домогтися такого ж примусу до участі США в ескалації проти Росії. І зробив це за лічені дні до виборів президента Сполучених Штатів, коли кандидату від демократів Камалі Гарріс не потрібні скандали на українському треку - вони посилюють позиції Трампа і кандидата у віцепрезиденти Джеймса Ді Венса, які кажуть, що Вашингтон надто багато дозволяє Володимиру Зеленському», - аргументує доцент.

«За іншою версією, Зеленський просто спробував перекласти всі свої нинішні поразки на адміністрацію Байдена, що йде. Дати зрозуміти, що нещодавні прориви Росії на південнодонецькому напрямку і неуспіхи в Курській області пов'язані саме з тим, що, мовляв, київський режим під час планування військових операцій розраховував не на 10% від обіцяних коштів. І що зимові складнощі, які переживатиме Україна через вибиту систему електрогенерації, стали наслідком того, що Києву не дали залякати Москву використанням далекобійних ракет, зокрема «Томагавків», - пропонує відверто брехливу логіку Мірзаян.

І переказує, чим все ще страшний для Кремля Байден: «Обидві версії гарні й багато що пояснюють, але в них є одна фундаментальна вада. Так, адміністрація Байдена зараз «кульгава качка» і правити йому залишилося два з гаком місяці (до інавгурації в січні нового президента). Однак річ у тім, що ця качка ще може знести для Зеленського золоті яйця. Виходячи з нинішніх розкладів, на виборах 5 листопада може перемогти Дональд Трамп, і за два місяці міжцарів'я (до інавгурації) адміністрація Байдена здатна наприймати указів, які серйозно ускладнять подальше правління. Наприклад, покладе на Сполучені Штати низку зобов'язань в українському конфлікті і серйозно ускладнить майбутні переговори між Москвою і Вашингтоном про взаємоприйнятне врегулювання. Ну, або дозволять Києву використовувати американські далекобійні ракети для ударів по цілях углиб Росії (що, як зазначав Володимир Путін, буде розглядатися Москвою як пряма участь США в конфлікті проти Росії). І тим самим змусять Трампа говорити з Путіним не про розміни і схеми виходу Сполучених Штатів з українського конфлікту, а про запобігання ядерній війні».

Кремлівський доцент упевнений, що «Зеленський, відкрито критикуючи адміністрацію Байдена, знижує рівень ентузіазму останньої у справі допомоги Україні, і в такий спосіб добровільно закриває ту кватирку можливостей, яка в нього з'являється в період американського міжцарства».

«І якщо виключити всілякі версії із серії «Зеленський збожеволів», то у нинішньої агресії щодо Сполучених Штатів є лише три пояснення. Перше полягає в розміні темпу на якість. Ситуація на фронті, в економіці та в суспільстві (велике спасибі облавам ТЦК) настільки критична, що Зеленському потрібні гроші/зброя тут і зараз. Для нього це набагато важливіше, ніж отримання набагато цінніших у стратегічному плані, але середньострокових і далеко не стовідсотково гарантованих «золотих яєць» у листопаді - січні. Друге пояснення в тому, що, за оцінками низки експертів, Сполучені Штати можуть втратити інтерес до України за будь-якого результату президентських виборів. Навіть якщо прийде Камала Гарріс, то вона (як і Трамп) буде виводити США з української авантюри. Усі основні бонуси від неї (ослаблення Європи, розрив російсько-європейських відносин на десятиліття вперед) американці вже отримали, і подальша участь у конфлікті загрожує серйозними ризиками. Тим паче в ситуації, коли перемога Росії виглядає дедалі очевиднішою і коли запобігти їй можна лише прямим залученням у бойові дії (і, відповідно, ризиком ядерної війни). А отже, після виборів буде реалізовано багатоходівку: США перекладають ведення конфлікту на Європу, та її не витягує в матеріально-технічному та економічному плані - у підсумку український режим руйнується», - малює Мірзаян кремлівську картину маслом.

І продовжує: «Нарешті, третє - і найнебезпечніше - пояснення хамської поведінки очільника київського режиму в тому, що йому особисто нічого втрачати. США здаватимуть не тільки і не стільки Україну, скільки самого Зеленського. Ні для кого не секрет, що у Вашингтоні взагалі не розглядають варіант прямої російсько-американської угоди про завершення бойових дій в Україні. Подібна угода означатиме визнання Білим домом російсько-американського характеру конфлікту (який адміністрація Байдена зараз позиціонує як російсько-українське протистояння). А отже, схема мирного врегулювання буде такою: Росія укладає угоду з Україною, яку потім Сполучені Штати приймають як «суверенне рішення Києва». І чиновники Білого дому вже не раз говорили про те, що вони зрозуміють і приймуть будь-які аспекти цього «суверенного рішення» - навіть ті, де йтиметься про відмову українського режиму від нібито його територій».

Мірзаян нагадує, що «Росія загалом і загалом підтримує таку схему, проте з низкою попередніх умов, і одна з них - зміна глави київського режиму».

«Не тільки тому, що Зеленський втратив усіляку довіру в очах Москви - ні, він просто нелегітимний. Термін його президентських повноважень минув ще кілька місяців тому, а отже, його підпис під будь-якими договорами не може вважатися підписом України. Будь-який наступний глава держави легко його оскаржить, просто заявивши про відсутність повноважень у підписанта. І тим самим може цілком легітимно визнати, наприклад, території ДНР, ЛНР, Херсонської та Запорізької областей російськими. Тому Росія і вимагає, щоб цю угоду підписував легітимний глава України», - переказує доцент кремлівські забаганки.

«Однак йти зі своєї посади - тобто, простіше кажучи, головної ролі у світовій виставі - Зеленський добровільно не бажає (...) Тому він і йде ва-банк: намагається будь-якими способами, будь-яким шантажем та тиском домогтися ескалації конфлікту. Своєю демонстративно-хамською (а на думку декого, рішучою) поведінкою щодо аморфного Байдена показати власну цінність для американських і європейських яструбів. Тієї частини західного істеблішменту, яка виступає за стримування Росії. І якщо зараз ці яструби якимось чином опиняться в команді нового президента США, то ставка Зеленського зіграє. Але якщо не опиняться, то йому нинішню поведінку американці пригадають», - підсумовує кремлівський доцент.

«НАТОщак»

Офіційна «Парламентская газета» опублікувала міркування ще одного кремлівського «експерта» - такого собі відставного військового, а нині «члена експертно-аналітичної ради при Комітеті Держдуми у справах СНД, євразійської інтеграції та співвітчизників» Бориса Подопригори. Того страшно як обурюють озвучені Києвом «можливі варіанти вирішення конфлікту».

«Київ повідомив про готовність до обговорення всіх можливих варіантів вирішення конфлікту на умовах непорушності кордонів. При цьому заборони на переговори не знято. Тут же фігурують «500 мільярдів доларів як репарації на користь України». (Чому не трильйонів?) Ну, припустімо, ліва рука не знала, що робить права. Про які, зауважте, можливості вирішення конфлікту йдеться, якщо нам фактично пропонують здатися? Хто і як враховує реальності поля бою? Замість розвитку теми поставимо запитання, що напрошується: а населення, наприклад, Криму куди подіти? Ким потрібно бути, щоб уявити 2 мільйони кримчан (які майже стовідсотково проголосували «за Росію») такими, що розкаялися і дружно «співають «Ще не вмерла...»?», - обурюється «експерт».

У Підпригори «бездоганна» логіка: «До речі, репарації виплачує сторона, що програла: з чого раптом Росія, яка контролює майже чверть колишньої території України (в 4 рази більше, ніж площа Криму), визнає Київ переможцем? Наскільки «по-людськи» на цьому тлі виглядає надія на те, що Росія зневіриться у своїй перемозі і «відповзе» назад? Ну, наприклад, тому що з нашого боку «фронт тримають виключно північні корейці». Чи допоможе тут «другий фронт» за рахунок Придністров'я, Грузії?..».

Подопригора продовжує дивуватися: «...Запропонований Зеленським “план перемоги” не тільки Києвом, а й усім колективним Заходом визнано “загалом реалістичним, але таким, що потребує уточнень”. Що, власне, реалістично і що уточнювати? «Запрошення України в НАТО ще до закінчення конфлікту»? «Продовження операцій у Росії та зняття обмежень на удари вглиб її території»? «Розміщення на території України «неядерного стримувального пакета»? Але СВО тому й почалася, що виникла загроза реалізації всіх трьох перерахованих пунктів. Чи розуміють на Заході, що горезвісна «червона лінія» проходить не по карті, а по досі благополучній Європі? Чи це, як завжди, інше?».

«Ну, а якщо серйозно: будь-якому «прямоходячому» індивіду очевидно, що ніхто не стане приймати Україну в НАТО на тлі бойових дій, - продовжує кремлівський «експерт». - В альянсі і так розкол навіть з приводу гіпотетичного членства в альянсі того, що залишиться від України після завершення війни (якщо залишиться). А якщо Україну прийняти просто зараз, то, відповідно до статуту Північноатлантичного блоку, йому доведеться долучитися до війни безпосередньо. Так би мовити, НАТОщак. Багато членів альянсу віддали б перевагу (хоча б тимчасово) нейтральному статусу України. Тієї ж позиції дотримується кандидат у президенти США Трамп. Він, принаймні усно, хотів би домовитися з Росією. А через неї і з Китаєм - для Трампа це головне».

«Тут є щось раціональне: після інавгурації нового президента США Зеленський може заявити, що його «план перемоги» відкинули західні союзники, які «не розібралися в нюансах». Це зрештою легітимізує референдум про мирну угоду з Росією. А далі - як вирішить «вільний світ», - передрікає «експерт» Подопригора.

«Прикро? Ще й як!»

Один із головних рупорів кремлівської пропаганди - телеканал «Царьград» - вирішив сміливо поміркувати на тему, чому не вийшов «Київ за три дні».

«Що довше триває СВО, то дедалі частіше у багатьох виникає запитання: як вийшло, що все це не закінчили тоді ж, у 2022 році? Тим паче що Олександр Лукашенко в нещодавньому інтерв'ю заявив, що «Київ міг бути взятий за кілька днів». Та й глава Союзу добровольців Донбасу (СДД) Олександр Бородай на з'їзді Союзу російського народу говорив, що планувалася «операція на 3 дні», і це не вигадка. Хто правий? І чи можна було тоді закінчити війну в мінімальні терміни?», - ламає голову «Царьград».

Телеканал цитує такого собі «військового експерта» Олексія Леонкова, який заявляє, що «Києву за три дні» завадили «перш за все, принципові помилки в аналітиці».

Леонков уже не приховує: «Війська вводилися для СВО - військово-поліцейської операції. Вважалося, що народ нас зустріне квітами, ЗСУ чинити опір не будуть, а справу доведеться мати виключно з «нацбатами». А на нас чекали націлені на Донбас повнокровні бригади. У нас же достовірної інформації не було ні щодо укріплень, ні щодо логістики, ні щодо резервів противника».

«Царьград» погоджується: «Та що там говорити! У складі угруповання Росії були частини Росгвардії для підтримання порядку у звільнених містах, «озброєні» пластиковими щитами з кийками і зброєю з обмеженим (воювати ж не доведеться!) боєкомплектом. На Україну входили більш ніж обмеженим контингентом у 120-150 тисяч осіб, з яких 50 тисяч наступали на Київ. Притому що нам протистояли на укріплених позиціях щонайменше 250 тис. «весеушників»... Так, 150 тисяч бійців вистачало б для взяття Києва та розв'язання завдань СВО, але тільки в разі, якби стався зустрічний переворот, який обіцяв влаштувати олігарх Медведчук, якого спонсорує Росія. Однак підпілля за сприяння МI6 розгромили і пересаджали ще 2018 року, Медведчук теж уже був ізольований СБУ. І замість «зустрічей із хлібом-сіллю» війська наштовхнулися на запеклий опір противника, який переважав їх чисельно». 

Російську агресію в Україну «Царьград» описує як, ні більше, ні менше, невдалу миротворчу операцію: «Так, до Харкова, де заздалегідь засіли й окопалися понад 20 тисяч відчайдушних укронацистів із «нацбатів» увійшли двома ротами(!), які, зрозуміло, були оточені та розгромлені. Зненацька взяти Чернігів теж не вийшло, довелося виділяти сили для блокування загроз, що надходили звідти. Загалом, як завжди - «гладко було на папері, та забули про яри». Зі взяттям Києва силами 50 тисяч бійців теж явно погарячкували: брати місто з майже тримільйонним населенням такими силами неможливо - розчиняться і будуть знищені у вуличних боях. Для одного тільки оточення і блокування такого мегаполісу знадобилося б до 300 тисяч військ, яких у нас у 2022-му просто не було».

Але «Царьград» розкусив підступний задум Заходу: «Склався весь цей несприятливий для нас пазл аж ніяк не випадково: Росії готували пастку. Суть задуму була в тому, щоб, втягнувши наші війська в штурми міст-мільйонників, перемолоти наші сили, а потім, скориставшись невдоволенням у Росії поразками і втратами, спробувати через п'яту колону її дестабілізувати і повалити Путіна, а не вийде - так примусити до переговорів на українських умовах».

«Так, це була саме грамотно підготовлена НАТО засідка, початок якої було покладено ще 2014 року під час недоброї пам'яті Мінських угод, які дали Україні паузу для створення і переозброєння сучасної боєздатної армії та 8-річної пропагандистської обробки населення. Свою роль зіграли, звісно, і «Стамбульські переговори», на які наші клюнули, бо це відповідало початковим настановам на «примус України до переговорів на наших умовах», - пояснює кремлівську логіку «Царьград».

І відверто сльозливо нарікає: «Усе це незабаром після безуспішного закінчення переговорів далося взнаки провалом на Харківському напрямку, де наші зазнали невдачі і вимушено відступили, залишивши низку населених пунктів. Прикро? Ще й як! Але що могло зробити проти 40 тисяч солдатів ЗСУ, які наступали, наше 12-тисячне угруповання, яке не мало до того ж ні укріплень, ні мінних полів для організації гідної оборони?  Не кажучи вже про те, що суцільної лінії фронту там не було, і в «дірки» між нашими рідкісними підрозділами просочувалися навіть не групи противника, а цілі підрозділи з бронетехнікою. Тому-то довелося відходити і «вирівнювати фронт».

Після всього вищесказаного «Царьград» бадьориться і рішуче заявляє: «Ну тепер-то вже більше ніякого шапкозакидання бути не повинно. Завдання Россі, яка вже частково стала на військові рейки, - для початку звільнити лівобережну Україну, після втрати якої Київ не зможе чинити опір довго. Щодо самого Києва, то його явно не можна штурмувати в лоб: тільки блокада, і нехай самі кияни, яким остогидла війна і примусові мобілізації, візьмуть київський режим за горло. Коли ж у них усе впаде і піде розпад на частини, то і про Одесу з Миколаєвом задуматися можна».

«Головне - не зупинятися і добити ворога. Незважаючи ні на що», - чи то закликає, чи то молиться «Царьград».

«Дочистити Курську область»

На сторінках «Комсомольской правды» бравий московський полковник Віктор Баранець підбив «підсумки літньо-осінньої кампанії в зоні СВО» і сміливо заявив, що «у російської армії з'явилася хватка переможця: війська виходять на останній рубіж оборони ЗСУ».

«У кожної військової кампанії є своя арифметика і свої мірила. У тому числі й у нашої СВО. Мало сказати, що наша армія за літо і осінь (з червня по жовтень) на більшості ділянок фронту перехопила ініціативу і перейшла в атаку (...) Наша армія, як порівняти навіть із минулим роком, значно «змужніла» і «вросла» в сучасне ведення боїв (а такий досвід вважається безцінним). Як то кажуть, увійшла у смак. У неї з'явилася хватка переможця. Командири навчилися робити висновки з помилок, краще розгадувати тактику ворога і його пастки. А головне - своя тактика боїв стала «розумнішою». Ми тепер не беремо міста і села в лоб, а охоплюємо їх кліщами, нарізаючи оточену територію на частини, як шмат сала», - рапортує російський полковник, не приховуючи, що сам він родом з України.

«І низький уклін тилу - російська оборонка теж вийшла на свої піки виробництва. Якби у нас не було своїх танків, літаків, ракет, снарядів (Україну всім цим постачає НАТО), ми б уже програли сутичку з колективним Заходом», - додає Баранець.

Екс-українець радіє: «У Києві почали лунати голоси окремих генералів і депутатів, що «фронт посипався». Серед причин, що призвели ЗСУ до жалюгідного стану, - брак боєприпасів, погане управління армією, а головне - дефіцит людей. У ЗСУ мало якісного поповнення. Люди дуже втомилися, не хочуть воювати... А найкращі резерви української армії, які могли б стабілізувати фронт на Донбасі, Київ завзято шле на Курщину. І там їх втрачає. Затикати дірки в окопах новим «м'ясом» дедалі важче... Західні аналітики вважають, що людського резерву для продовження боїв ЗСУ може вистачити ще на 6-12 місяців. А потім - усе, такої армії і такої країни більше не буде».

З приводу бойових дій у Курській області Баранець виправдовується і бадьориться: «...Завдяки самовідданості наших бійців, не допущено захоплення українськими військами Курської АЕС. Хоча ворог мав на цій ділянці в перші дні вторгнення майже 10-кратну чисельну перевагу. Зараз нами відвойовано вже близько половини захопленої курської території. Підтягнулися війська, сформовано угруповання «Курськ». Оточені майже 2 тисячі українських бойовиків і всі кинуті головкомом ЗСУ генералом Сирським їй на допомогу «елітні» резерви наші бійці перемелюють». 

Московський полковник запевняє, що, «незважаючи на бездоріжжя, яке почалося, російська армія найближчим часом явно зімкне кліщі навколо ще однієї великої української “фортеці” - Курахового».

«А потім, судячи з усього, почнеться битва за стратегічний вузол оборони ЗСУ - за Покровськ (Красноармійськ). Там серйозний військовий гарнізон і налагоджена оборона. До Покровська ведуть одразу кілька доріг, якими ворог доставляє техніку, боєприпаси і продукти по всьому фронту Донбасу. Тут відкривається дорога на останню «лінію Маннергейма», - так українці називають укріплену вісь Слов'янськ-Краматорськ-Костянтинівка-Покровськ. Оволодіння нею (це означатиме і вихід на адміністративні кордони ДНР) - одне з ключових завдань СВО вже на 2025 рік. Щоправда, до цього доведеться взяти ще Торецьк (Дзержинськ) і Часів Яр. Це теж великі міста-«фортеці» ЗСУ в Донбасі. Але бої в них уже тривають і ініціатива там - за російською армією. У їхньому звільненні найближчої осені-зими мало хто сумнівається», - обіцяє полковник.

І підсумовуючи, просить не забути: «Але, звичайно, найважливіше завдання - дочистити від ворога Курську область. Зараз, коли ліси і посадки там після «зеленки» стануть голими, ховатися ЗСУ стане складніше. Та й воювати українцям на примхливій техніці НАТО, яка не любить російських морозів, теж буде нелегко».

Огляд підготував Михайло Карпенко, «ОстроВ»